Президент УНР, учасник Петлюрівських читань у Полтаві, голова ОУН: до 100-річчя Миколи Плав’юка
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Президент УНР, учасник Петлюрівських читань у Полтаві, голова ОУН: до 100-річчя Миколи Плав’юка
100 років тому в селі Русові Снятинського повіту (нині Івано-Франківської областьі) в селянській родині народився Микола Плав’юк, політичний і громадський діяч в еміграції, останній президент УНР в екзилі, п’ятий голова ОУН, голова правління Фундації імені Ольжича, співорганізатор та віцепрезидент Світового конгресу вільних українців (СКВУ), учасник Всеукраїнських наукових петлюрівських читань у Полтаві.
Освіту він здобував у Русівській публічній загальній, а пізніше в Снятинській державній торговельній школі, де розпочав свою громадсько-політичну діяльність, увійшовши до ОУН. 1944 року рішенням Проводу ОУН був направлений до Австрії та Німеччини, де за дорученням організації в березні 1945-го став до лав Другої дивізії Української національної армії, яка формувалася в Берліні під командуванням полковника Андрія Долуда, щоб перейти фронт і діяти в запіллі Червоної армії. Але кінець війни застав Миколу Плав’юка в Західній Чехії, де дивізія потрапила в полон до американців. Микола Плав’юк був інтернований до Мюнхена, у якому закінчив українську гімназію в таборі для переміщених осіб, а пізніше отримав диплом Мюнхенського університету з економіки. Відновив свою діяльність у «Пласті», виконував обов’язки крайового коменданта Уладу пластунів-юнаків та пластунок-юначок (УПЮ) Канади, був заступником голови Головної пластової булави (ГПБ) і головним булавним Уладу пластового сеньйорату (УПС), належав до куреня «Лісових чортів».
1950 року емігрував до Монреалю (Канада). 1954-го закінчив Університет Конкордія в Монреалі, після чого почав працювати в компанії «Ессекс Пекерс», а за деякий час став її президентом.
1964 року Микола Плав’юк став членом Проводу українських націоналістів та головою Координаційної ради Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. 1979-го обраний головою Проводу українських націоналістів на еміграції, а з 1993 року – і в зареєстрованій в Україні громадській організації ОУН.
1967-го його обирають спочатку генеральним секретарем, згодом віцепрезидентом і президентом Світового конгресу вільних українців (СКВУ). 1988 року після смерті президента УНР в екзилі Миколи Лівицького Микола Плав’юк стає п’ятим і останнім президентом УНР в екзилі.
Саме з його ініціативи 1992-го надзвичайна Сесія Української національної ради (передпарламент Державного центру Української Народної Республіки в екзилі) ухвалила рішення припинити діяльність еміграційних інституцій УНР. У серпні 1992 року Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради України передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леонідові Кравчуку із взаємоузгодженими формулюваннями, про те, що проголошена незалежною 24 серпня 1991 року республіка Україна є правонаступницею Української Народної Республіки.
В Україні Микола Плав’юк теж розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Він став засновником і головою Фундації імені Олега Ольжича, президентом видавництва імені Олени Теліги, видавав тижневик «Українське cлово», багато зусиль доклав для створення Музею Української революції 1917-1921 років. Був не лише автором численних статей, нарисів, рецензій, декількох наукових праць і монографій, але й гарним оратором.
Він брав участь у міжнародних, всеукраїнських, державних наукових та громадських сесіях, конференціях і з’їздах. Микола Плав’юк двічі на запрошення «Просвіти» відвідував Полтаву. За даними заступника директора Державного архіву Полтавської області, голови Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Тараса Пустовіта, Микола Плав’юк 26 серпня 1992 року брав участь у І Всеукраїнських наукових петлюрівських читаннях. Другий приїзд, як свідчать документи Державного архіву Полтавської області, теж був позначений участю в усеукраїнському петлюрівському науковому форумі: Микола Плавюк завітав до Полтави 5 листопада 1994 року на ІІІ Всеукраїнські наукові петлюрівські читання. Вони, нагадаємо, мали на меті популяризувати постать Симона Петлюри, його соратників, добу Української Народної Республіки, доносити історичну правду про війну проти УНР як білої, денікінської, так і червоної, ленінської, росії. Ідея спорудження пам’ятника Симонові Петлюрі в Полтаві виникла саме 1992 року. Пропозицію сформулювали 26 серпня на Перших наукових петлюрівських читаннях, започаткованих Полтавським обласним об’єднанням ВУТ «Просвіта» на чолі з Миколою Кульчинським. Ініціативу полтавських просвітян активно підтримував у своєму виступі й Микола Плав’юк. Після того ідея визрівала та популяризувалася в громадських і політичних колах – серед рухівців, просвітян, активістів «Союзу українок» та їхніх прихильників. Так на Полтавщині за часи незалежності сформувалося лояльне й навіть позитивне ставлення до постаті Симона Петлюри.
За заслуги перед Батьківщиною 1993 року Микола Плав’юк отримав українське громадянство. Також він був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та орденом Ярослава Мудрого ІІ і І ступенів. Помер 10 березня 2012 року в місті Гамільтон (Канада). Похований на Цвинтарі святого Володимира в Оквіллі.
За матеріалами рубрики «Історичний календар» з офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті та інформацією, наданою Державним архівом Полтавської області
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
